Розділ шостий Суспільно-політичний устрій і право України в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

На початку XVIII ст. Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишилось у складі Речі Посполитої.

І. Мазепа наполегливо рекомендував Петру І приєднати Пра­вобережжя, але той не піддався вмовлянням. У 1711 р. він офіційно пообіцяв не втручатися у справи Правобережжя. Проте було оче­видним, що роздільне існування Лівобережжя і Правобережжя — справа часу. У 1795 p., після третього поділу Польщі, Правобереж­жя (Брацлавщина, Волинь, Київщина, Поділля) було передане Росії та об'єднане з Лівобережжям. Згодом, коли українські та російські війська у війні з Туреччиною визволили Північне Причорномор'я — споконвічні слов'янські землі, а пізніше і Крим, їх було включено до адміністративного поділу України, Ці землі заселяли вихідці з України та Росії. Вони освоювали нові території, захищали їх від ворогів. Саме тут були засновані нові міста, які з часом перетвори­лися в торгово-промислові центри України і Росії — Єлисаветград, Єкатеринослав, Олександрівськ.

Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тота­літарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Пет­ра І та Катерини II.

Дослідники справедливо вказували на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності України. Центризм Російської імперії не міг примиритися з децент­ралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру сво­їх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допо­моги України як політичного буфера на своїх південних кордонах.

.

Назад